Модуль 1. Розділ 2. Чотири розширення ЄС у ХХ столітті

2.2.   Середиземноморське (друге і третє) розширення ЄС: Греція, Іспанія, Португалія

Закінчивши епоху правих диктатур у середині 1970-х, Греція, Португалія та Іспанія прагнули вступити до ЄС якнайшвидше, щоб припинити свою відносну міжнародну ізоляцію, стабілізувати свої новостворені демократичні режими та допомогти розвинути їх економіки.

Цей етап розширення ЄС характеризується прагненням ЄС поширити демократичні свободи на південь Європи, перетворивши його на зону стабільності та безпеки. Існувала пріоритетність політичної аргументації доцільності середземноморського розширення, яке відбувалося на фоні серії кризових явищ в європейській економічній інтеграції і супроводжувалося не лише активною ревізією основних положень найбільш впливових інтеграційних теорій, але й переглядом базових комунітарних принципів, закладених Римськими угодами. Таким чином, розпочався новий раунд розширення, поки ЄС ще «перетравлював» членство Великобританії, Данії та Ірландії – перше розширення ЄС.

Шлях Греції до інтеграції в ЄС не був простим і швидким. Греції вдалося диференціюватися від Португалії та Іспанії, що поставило перед Європейською Комісією більші економічні проблеми. З трьох заявників Середземномор’я президент Єврокомісії Рой Дженкінс вважав Грецію “найменш кваліфікованою” для вступу. Навпаки, Рада розглядала справу Греції насамперед з політичної точки зору і нехтувала порадами Комісії.

Початкова позиція Греції в переговорах щодо вступу спиралась на тезу, що в основу переговорів про вступ мають бути покладені принципи Угоди про асоційоване членство. Перехідний період, протягом якого Греція пройшла шлях до приєднання і підготувала свою політичну й соціальну систему, був доволі значний. Переговорний процес, що тривав 4 роки, завершився підписанням в Афінах 28 березня 1979 р. договору про вступ Греції до ЄЕС.

Передбачалось, що Греція стане повноправним членом Спільноти з 1 січня 1981 р. Саме ця Угода увійшла в історію ЄС як перший договір, укладений на той період Європейською Економічною Спільнотою з державою, що не входила до його членів, якими на той період були лише шість держав-засновників. Вступ Греції до Спільноти мав принципове значення, оскільки сприяв удосконаленню самого механізму розширення. Переговори щодо вступу Греції до ЄЕС продемонстрували ефективність класичного методу розширення, який базувався на вимогах насамперед виконання державами-кандидатами комунітарннх правил та принципів під час перехідного періоду.

Належним чином ратифікований у Греції та державах-членах, договір про приєднання набув чинності у січні 1981 р., коли Греція стала десятим членом ЄС.

Натомість вступ Іспанії та Португалії до ЄС тривав понад вісім років.

Розвиток економіки Греції був набагато нижчий від країн «дев’ятки», і це істотно вплинуло на розвиток країни. Влада Греції, намагаючись скоротити дистанцію розвитку країни від країн Співтовариства, вдалась до корекції своєї економічної політики, що дещо покращило стан країни на європейському просторі.

Іспанія розглядала членство в ЄС як неодмінну умову ефективних макроекономічних зрушень в національній економіці та внутрішньополітичній стабілізації.

Португалія зрозуміла, що ЄС побоюється членства Іспанії через можливі негативні економічні наслідки для Об’єднання, тому прагнула подати заявку окремо від Іспанії і швидко укласти угоду про вступ до ЄС.

Португалія подала заявку на приєднання у 1977 році, більше ніж за рік до того, як Іспанія подала свою заявку.

Вирішальний прорив щодо розширення за рахунок цих країн відбувся не в самих переговорах, а у внутрішніх справах Єврокомісії, зокрема через вирішення британського бюджетного питання. Ніби сигналізуючи про новий етап розвитку Європейської Комісії, національні лідери оголосили на саміті у Фонтенбло у червні 1984 року, що розширення відбудеться до січня 1986 року, до вирішення невирішених питань.

Після цього переговори між Європейською Комісією та країнами-заявниками прискорилися. Однак лише в березні 1985 року міністри закордонних справ вирішили проблеми в переговорах про приєднання – рибальство, вільний рух іспанських та португальських робітників у ЄС та бюджетні внески країн-заявників – на марафонському засіданні.

Вперше за майже 20 років майбутнє ЄС виглядало яскраво. Неминуче розширення стало психологічним стимулом та додатковим обґрунтуванням інституційної реформи. Після затяжних переговорів про приєднання все було підготовлено для майбутньої Європейської ради в Мілані, щоб побачити, як Франсуа Міттеранд заявив, “якою стане Європа”.

Саме зі вступом Іспанії та Португалії вперше було застосовано принцип “двох швидкостей” в інтеграційному процесі і в практичній площині розпочато обговорення шляхів інституційного реформування. Мова йшла про розробку більш гнучкої інституціональної структури Співтовариства, перегляду механізму голосування в сторону більш широкого запровадження механізму кваліфікованої більшості.

Але приклад приєднання Іспанії до ЄС  показує, що навіть досить непогане економічне підгрунтя країни не покращує умови вступу та не скорочує час інтеграції. Перед Іспанією постала проблема адаптації національної промисловості і сільського господарства до індустріального і аграрного комплексу ЄС за вимогами ринкових відносин.

Хоча Греції вдалося приєднатися за відносно короткий час, зате переговори про приєднання з Португалією та Іспанією були складними. Усі ці країни були бідними країнами, чиє сумарне населення становило 20 відсотків від існуючого населення в ЄС.

Перспектива приєднання Греції, Португалії та Іспанії лякала багатьох країн-членів, не в останню чергу через труднощі, спричинені першим розширенням ЄС.

Загалом, розширення Євросоюзу на південну Європу підтвердило, що розширення є головним тестом для ЄС, як процедурно, так і змістовно.

Дивіться відео: Історія – Середиземноморські розширення ЄС (1981-1986)

Друге та третє розширення стало своєрідним показником для інших країн, що не лише економічне становище відіграє головну роль в інтеграції до ЄС, а і такі фактори як:  вдале та вміле використання перваг участі в єдиному внутрішньому ринку, наявність система мобільного господарювання підприємств, умови праці, якість освіти та кваліфікація працівників тощо.

Таким чином, другий та третій етапи розширення Європейського Союзу пов’язані зі вступом таких країн, як Греція, Іспанія і Португалія. Проте,  різний рівень економічного розвитку країн призводив до труднощів в реалізації програми розширення ЄС. Наприклад,  Португалія та Іспанія лише у 1992 році змогли повністю увійти до Митного союзу. Також існували ускладнення та проблеми у реалізації вільного руху товарів, послуг.

2.3. Четверте розширення (Швеція, Фінляндія, Австрія)

Закінчення холодної війни привело до зміни геостратегічної ситуації в Північній Європі, що спричинило трансформацію концептуальних основ політики міжнародної безпеки країн регіону. Змінився інституціональний і проблемний контекст, який впливає на формування політики безпеки Скандинавських країн: паралельно до розвитку старих були створені нові інститути регіонального й субрегіонального співробітництва, з’явилися нові проблеми й виклики безпеці, що вимагали нових підходів до їхнього рішення, відбулася трансформація самого поняття безпеки. Унаслідок Скандинавські країни постали перед проблемою перегляду тієї політики міжнародної безпеки, що була характерна для них у роки холодної війни, пошуку свого шляху розвитку у швидко мінливому й нестабільному сучасному світі.

Будучи достатньо однорідною групою невеликих за розміром країн з високим рівнем економічного розвитку та сталими демократичними традиціями, країнам ЄАВТ (Австрія, Швеція, Фінляндія) було досить легко адаптуватися до основних вимог вступу до ЄС. Крім того, падіння комуністичних режимів у країнах Східної Європи, об’єднання Німеччини у 1990 р. та розпад Радянського Союзу в 1991 р., у результаті якого відбувся розпад світової біполярної системи воєнно-політичного протистояння, призвели до нових оцінок нейтральними країнами ЄАВТ свого статусу. Він ставав практично сумісним з повним членством в ЄС.

Обережну позицію щодо більш тісного співробітництва або вступу до ЄС зайняла Швейцарія та Ліхтенштейн (члени ЄАВС з 1991 р.). Ісландія ж взагалі не розглядала можливості вступу до ЄС, остерігаючись відкрити свої ресурси для потреб рибної промисловості Співтовариства.

Аналізуючи процес інтеграції країн четвертого розширення до ЄС, слід звернути увагу, що в основі цього процесу були, в першу чергу, переважно економічні взаємовигідні інтереси. Однак, політичні фактори також відігравали важливу роль, у тому числі різні позиції країн-членів ЄС до вступу нових членів.

На початку 1993 р., уже після створення Європейського Союзу, розпочалися переговори про вступ із наступними країнами: Австрією, Швецією та Фінляндією. Питання щодо вступу цієї «трійки» не викликало сумніву, адже ці країни мали стабільну та високорозвинену економіку.

1 січня 1995 р. зі вступом Австрії, Фінляндії та Швеції «Європа Дванадцяти» перетворилася на «Європу П’ятнадцяти».

У 1995 році поява цих країн у складі ЄС значно змінила політичну конфігурацію Європейського Союзу. Всі три країни підтримували курс на розвиток загальної зовнішньої політики, підвищення самостійної ролі ЄС у міжнародних відносинах, виступаючи при цьому з позицій підтримки ООН та її миротворчих зусиль, зміцнення світового правопорядку та  врегулювання реґіональних і локальних конфліктів політичними методами, розвиток співробітництва ЄС із сусідними країнами.

Хоч нова «трійка» і мала економічний та соціальних розвиток такий само, як країни, які були близькими до «ядра» ЄС,  але  їх приєднання гостро виявило проблему незбалансованості між економічним та географічним балансом та розташуванням кордонів ЄС.

Дивіться відео: Австрія, Фінляндія та Швеція вступили до ЄС

Відзначимо, що під час четвертої хвилі розширення ЄС Норвегія зробила другу спробу вступити до ЄС після провалу вступу до ЄС на загальнонаціональному референдумі під час першої хвилі розширення ЄС у 1970-х рр.

Так, вдруге Норвегія подала заявку на вступ до ЄС в листопаді 1992 р. У червні 1994 р. угода про вступ була підписана між Норвегією та ЄС.

Однак у листопаді 1994 р. громадяни знову проголосували проти членства цієї держави в Євросоюзі на загальнонаціональному референдумі. Питанням диспуту стали знову енергетична політика, тому що Норвегія не хотіла відмовлятися від контролю над її величезними резервами природного газу та нафти, а також політика риболовства, адже Норвегія також не бажала втрачати контроль над своїми прибутковими територіальними водами.

Ще одним прикладом того, як громадська думка може негативно вплинути на результат євроінтеграції, а саме прагнення вступу до ЄС, є Швейцарія.

Громадяни Швейцарії виступили проти приєднання держави до Європейського економічного простору (ЄЕП) на загальнонаціональному референдумі у грудні 1992 р., після чого уряд Швейцарії прийняв рішення не продовжувати державну євро інтеграційну політику і не ставити за мету членство Швейцарії в ЄС.

ЄЕП був пропозицією ЄС як створення великого інтегрованого ринку, що включав би на той час дванадцять держав-членів ЄС і сім держав-членів Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ): Австрія, Фінляндія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Швеція та Швейцарія. Фактично ЄЕП став першим неофіційним кроком до інтеграції половини держав ЄАВТ до ЄС, а саме Австрії, Фінляндії і Швеції, які стали членами Євросоюзу у 1995 р.

Взагалі в Євросоюзі не кожна держава використовує національні референдуми для вирішення євроінтеграційних питань. Більш того, така форма залучення громадян до процесу прийняття рішень в ЄС використовувалася щодо певних аспектів, але референдуми з часом почали відігравати все більш важливу роль в процесі європейської інтеграції. До того ж помітно, що збільшився моральний і політичний тиск щодо їх використання в ЄС, на думку Д. Дайнена. За його категоризацією, більшість референдумів з приводу євроінтеграційних питань підпадають під дві основні категорії (Див. Табл. 1.).

Таблиця 1.

Національні референдуми в європейських державах

з євроінтеграціних питань  у 20 ст. (обрані)

Наголосимо, що у таблиці є приклад того, як територія вийшла зі складу ЄС: у 1982 р. населення Гренландії – автономної частини Данії, яка вступила в ЄС як частина Данії у 1973 р., проголосувало проти продовження членства. Однак при цьому сама Данія залишилася членом ЄС.

Отже, процес розширення ЄС ствердив думку про те, що позитивний результат участі економічно менш розвинених країн в інтеґрації поряд із більш розвиненими є цілком реальним за певних умов.

2.4.   Результати інтеграції для нових країн-членів та ЄС

Перше розширення відбулося 1 січня 1973 року. Шестеро стали дев’ятьма, коли Данія, Ірландія та Великобританія офіційно вступили до ЄС. Друге розширення відбулося 1 січня 1981 р. Членство в ЄС досягає подвійних показників, коли Греція приєднується. Вона отримала право на приєднання після повалення військового режиму та відновлення демократії у 1974 р. Третє розширення відбулося 1 січня 1986 р., коли Іспанія та Португалія вступили до ЄС, і кількість країн-членів ЄС збільшилася до двагадцяти.

Таким чином, ЄС складався спочатку з промислово розвинених країн Північної Європи, але з часом ЄС відкрив свої двері для нових демократій Південної Європи. Це сталося тому, що демократизація та євроінтеграція були фактором політичної стабільності та економічного розвитку в середземноморському регіоні Європи.

Однак розширення на Південну Європу також призвели до посилення диспропорцій між старими та новими країнами-членами, і це посилило потребу в спільній регіональній політиці. Значні економічні та соціальні перешкоди заважали інтеграції цих переважно сільськогосподарських країн у високоіндустріалізоване об’єднання. Відповідно затяжні переговори та тривалі перехідні періоди виявилися необхідними для успішної інтеграції нових держав-членів.

• перше розширення було здійснено з економічних та політичних інтересів країн «шістки» – держав-засновниць ЄС;
• друге та третє розширення було достатньо сильно пов’язано саме з політичними міркуваннями. Адже ці країни були тими, які нещодавно покінчили з диктаторською політикою, і тому, ЄС розглядав вступ цих країн до складу ЄС як гарантію демократичної політики та відповідного розвитку країн.

Вступ до Євросоюзу Фінляндії, Швеції та Австрії (четверте розширення) сприяв постановці в практичну площину питань про приєднання до ЄС країн Прибалтики та Словенії в 21 столітті.

Важливим аспектом є також те, що попередні етапи розширення відбувалися на більш низьких етапах інтеґрації:

• перший і другий – на стадії існування спільного ринку, за відсутності елементів політичного союзу;
• третій – на початку переходу до формування єдиного внутрішнього ринку, лише при поставлених цілях формування спільної зовнішньої політики;
• четвертий – вже після утворення єдиного внутрішнього ринку, але за відсутності Економічного та Валютного союзу, остаточно сформованих спільної зовнішньої політики та політики безпеки, співробітництва у сфері юстиції і внутрішніх справ.

Кожна хвиля розширення мала свою соціальну ціну:

— збільшувалася територія,

— збільшувалася чисельність населення,

— збільшувався сукупний економічний потенціал Союзу,

— зменшувалися економічні показники в розрахунку на душу населення.

Розширюючи свій соціально-економічний та політичний простір, ЄС відповідно жертвував поточними інтересами забезпечення максимально високого життєвого рівня членів Співтовариства задля досягнення стратегічних цілей.

Розширення ЄС – це  створення могутньої, сильної «країни» як в економічному, політичному, безпековому та соціальному житті країн-учасниць об’єднання.

Послідовне розширення географічних рамок ЄС закономірно супроводжується ускладненням механізму розширення у зв’язку з еволюцією інтеграційного співробітництва в напрямку поступового домінування принципів наднаціонального будівництва.

У зв’язку з цим, можна виділити наступні радикальні кроки інтеграційних реформ, що супроводжували феномен розширення:

– розширення ЄС в 70-х роках (перше розширення ЄС) співпало з формуванням спільної політики в нових сферах (регіональна політика, навколишнє середовище, технології), започаткуванням більш тісного співробітництва в політичній сфері (система ЄПС), проведенням інституціональної реформи (заснована Європейська Рада, проведені прямі вибори до Європарламенту);

– розширення 80-х років (друге та третє розширення ЄС) супроводжувалося подальшим розвитком Структурних Фондів, вдосконаленням механізму розподілу ресурсів на користь менш сприятливих регіонів країн-членів, прийняттям Єдиного Європейського Акту, який збільшив можливості прийняття рішень в Європейській Раді більшістю голосів та розширенням повноважень Європейського Парламенту;

– розширення 90-х років (вступ Австрії, Швеції та Фінляндії до ЄС – четверте розширення) відбулося після ратифікації Маастрихтських Угод, які передбачали низку важливих кроків щодо поглиблення інтеграції, утворення Європейського Союзу, формування Валютного та Економічного союзу, розвитку Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і чергове розширення повноважень Європейського Парламенту;

Отже, на різних етапах еволюції європейського інтеграційного об‘єднання мотивації його розширення визначалося різними

• політичними,
• економічними,
• безпековими та
• іншими обставинами та інтересами.

Отже, впродовж розширення у 20 ст. інтеграційні процеси мали нерівномірний характер. Так само змінювалися акценти і в дискусії щодо потенційних меж інтегрованої Європи та критеріїв, пов‘язаних зі вступом нових членів.

Зауважимо, що врахування думки громадян при реалізації євроінтеграційної стратегії є важливим фактором її успішності. Наприклад, у 20 столітті Норвегія двічі не стала членом ЄС, хоча два рази подавала заявку на вступ та кожного разу організаційно була до цього готова і навіть підписала угоди про вступ з ЄС, адже членство в ЄС Норвегії не було підтримане громадянами держави на загальнонаціональних референдумах щодо вступу.

Підсумуємо, що у результаті чотирьох розширень у XX столітті було 15 країн-членів ЄС: Німеччина, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія, Люксембург, Данія, Ірландія, Великобританія, Греція, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія та Швеції. У жовтні 1990 р. Німеччина була об’єднана, і тому колишня Східна Німеччина стала частиною ЄС.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть основні причини вступу Великої Британії до ЄС.
2. Чому Франція була негативно налаштована на вступ Великої Британії до ЄС?
3. Коли відбулося перше розширення Європейського Союзу?
4. Чому Греція не змогла приєднатися до Європейського Союзу до 1974 року?
5. З якими проблемами зіткнувся Європейський Союз під час інтеграції країн Південної Європи (Середиземноморське розширення)?
6. Назвіть дати кожного розширення Європейського Союзу у 20 ст.
7. Чому Норвегія двічі не вступила до ЄС?
8. Коли Гренданія вийшла з ЄС у 1982 р, чи зменшилася при цьому кількість країн-членів ЄС?
9. Чому Австрія, Фінляндія та Швеція змогли приєднатися до ЄС лише у 1090-х роках, а не раніше?

10. Чи основними причинами розширення ЄС у 20 ст були лише економічні? Назвіть інші причини розширень якщо такі були.

Рекомендована література

1. БаймуратовМ. О. Модифікації державного суверенітету в умовах европейської інтеграції в контексті взаємовідносин Європейського Союзу з державами-членами : монографія / М. О. Баймуратов, Ю. С. Хоббі. – Суми : Університет. кн., 2013. – 300 с.
2. ВолошинЮ. О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: теоретико-методологічні аспекти : монографія / Ю. О. Волошин. – К. : Логос, 2010. – 428 с.
3. Копійка В.В., Шинкаренко Т.І. Європейський Союз: історія та засади функціонування : навч. посіб. / В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко ; за ред. Л.В. Губерського. – К. : Знання, 2009. – 751 с.
4. Світова та європейська інтеграція : [навч. посіб.] / за ред. М.О. Багмета– Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. Петра Могили, 2008. – 340 с. http://lib.chdu.edu.ua/pdf/posibnuku/252/7.pdf
5. Dinan D. (2010) Ever Closer Union. An Introduction to European Integration. – Forth edition: Lynne Reinner Pub
6. European and Euro-Atlantic Integration. A textbook for Civil Servants and Local Government Employees / Y. Glukhova, D. Say, Y. Palagnyuk, S. Ponomaryov, S. Soroka, A. Soloviova. – 3rd ed., updated. –Mykolayiv : Petro Mohyla BSSU, 2018. – 336 p. http://dspace.chmnu.edu.ua/bitstream/123456789/257/1/English.%20European%20and%20Euro-Atlantic%20Integration.pdf
7. European Navigator. 1980–1986 Enlargement to the south and the Single European Act. Accessed at http://www.ena.lu/
8. Офіційний сайт ЄС: www.europa.eu