Модуль 2. Розділ 2. Інституційній розвиток Європейського Союзу

Модуль 2

Дмитро Сай

РОЗДІЛ 2.

Інституційній розвиток Європейського Союзу

“… Країни Європи не є достатньо сильними індивідуально, щоб вони могли гарантувати процвітання та соціальний розвиток для своїх народів. Таким чином, держави Європи повинні створити федерацію чи європейську структура, яка би перетворив їх на спільну економічну одиницю “.

Жан Монне, звернення до Комітету національного визволення Франції, 5 серпня 1943 року.

 

2.1. Наднаціональні інституції у Спільноті з вугілля та сталі

«Батьки-засновники» Європейського Союзу сприймали Європу, як майбутню федеративну державу. Наразі інституційна структуру такого Союзу втілює послідовні компроміси між «федералістами», які віддають перевагу наднаціональним схемам інтеграції для Європи та «сувереністами», для яких ЄС повинен базуватися на «міжурядовій» співпраці, яка максимально зберігає національний суверенітет. Компроміси породили досить унікальну сутність, наднаціональну недержавну політику, яка продовжує залишатися «експериментом у транснаціональній політиці»

У 1951 році Франція, Західна Німеччина, Італія, Нідерланди, Бельгія, та Люксембург створили «Спільноту з вугілля та сталі», яка з готом трансформувалось у Європейський Союз. Ініціаторами такого об’єднання виступили міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман та економіст Жан Моне. Спільнота з вугілля та сталі проіснувала до 2002 року, а Жан Моне став її першим  секретарем.

Спільнота з вугілля та сталі

Країни-підписанти «Спільноти з вугілля та сталі»

Першим органом, який спільно керував вугільною та сталеливарною промисловістю у Спільності було Вище правління. Запровадження спільного наднаціонального органу керування забезпечувало підвищення ефективності цих галузей, проте також виводило зазначені галузі з-під національного контролю. З огляду на прагнення європейських країн до миру, створення Спільноти також робило будь-які спроби розпочати війну у Європі між країнами набагато складнішим завданням. Адже сталь та вугілля були основними ресурсами як для відновлення зруйнованої Європи, так і для подальшого розвитку військових галузей. За умови наднаціонального контролю використання ресурсів не за призначенням було досить складно.

Підписання договору про створення Спільноти з вугілля та сталі (1951)

До складу Вищого правління входили дев’ять членів, вісім з яких призначались на 6 років країнами-членами, а дев’ятий – був президентом Вищого правління та обирався іншими вісьмома членами. Все члени повинні були представляти не національні інтереси, а інтереси Спільноти.

Протягом 1953-1954 року був створений спільний ринок вугілля, залізних руд, металобрухту та сталі. Для країн-учасниць Спільноти запроваджувалось спільне регулювання обсягів виробництва та рівня цін, скасовувалось мито та національні дискримінаційні заходи, була введена заборона на державні субсидії проте надавався доступ до різних інвестиційних програм.

Вище правління мало досить широкий контроль над діяльністю Спільноти. Наприклад, дотримання ухвалених вищим правлінням регуляторних заходів було обов’язковим для всіх членів спільноти. Вище правління також впроваджувало антимонопольні правила щодо певних підприємств. Рішення у Вищому правлінні приймались простою більшістю голосів.

Крім Вищого правління, договором було також створено Раду, до складу якої входили: представники уряду, представники Парламентської асамблеї, а також Суду правосуддя. Функції Ради обмежувались повноваженнями блокувати чи санкціонувати дії Вищого правління в певних випадках. Вона не приймала самостійні рішення. Вище правління голосувало трьома способами в залежності від питання: простою більшістю, кваліфікованою більшістю чи одностайністю.

До складу Ради міністрів належали представники національних урядів. Головою ради був представник від країни, яка змінювалась кожні 3 місяці в алфавітному порядку. Основне завдання Ради міністрів була гармонізація роботи Вищого правління та національних урядів.

Серед інших перших інституцій можна назвати Загальну асамблею та Суд правосуддя. Загальна асамблея, яка складалась зі членів, які були призначені національними парламентами. Вона не мала тих функцій, які зараз характерні для таких органів. Вона повинна була радити Вищому правлінню, а також мала повноваження відправити його у відставку шляхом висловлення вотуму недовіри.

Суд правосуддя був відповідальний за судовий контроль над Вищим правлінням. Також він вирішував суперечки, які виникали між державами-членами та між державою-членом та Вищим органом правління. Вище правління також виконувало функцію прокуратури, адже було відповідальною за виявлення порушень договору державами-членами.

Ще одним органом був Консультативний комітет, у складі якого було мінімум 30 та максимум 50 робітників,  представників від виробників, споживачів та дилерів у вугільній та сталевій галузі, які були призначені на дворічний термін своїми організаціями. Вище правління було зобов’язано консультуватися з комітетом тільки у випадках зазначених у Договорі, в інших випадках консультації були не обов’язкові. Також Вище правління повинно було інформувати комітет про свої цілі, програми та напрямки діяльності.

Наприкінці 40-х років у представників Європейських країн виникають ідеї щодо створення Європейської армії. У 1952 році Франція, Федеральна Республіка Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург підписали договір про створення Європейського оборонного співтовариства. Також планувалось створення Політичного Співтовариства. Проте Національна Асамблея Франції відмовилась від ратифікації договору. У 1954 році на основі Брюсельського договору було створено

 

Схема. Структура Спільноти з вугілля та сталі

 

2.2. Розвиток інституційної спроможності Європейської економічної спільноти

З часом позитивні результати діяльності Товариства сприяли виникненню ідей більш глибокої інтеграції держав-членів та створенню нових союзів. У 1957 році були підписані, а у 1958 році набрали чинності, так звані Римські договори: Договір про створення Європейської економічної спільноти (ЄЕС) та Договір про створення Європейської спільноти з питань атомної енергії (Євратом).

 

Фото: Підписання договору про створення Європейської економічної спільноти

У 1958 році Асамблея вирішила змінити назву за власною ініціативою. Таким чином вона спочатку стала Європейською Парламентською Асамблеєю, а у 1962 р. проголосила себе Європейським парламентом.

Згодом, у 1963 році, країни-учасниці домовились про об’єднання органів виконавчої влади трьох спільноти (Спільнота з вугілля та сталі, Європейської економічної спільноти, Європейської спільноти з питань атомної енергії). Для уникнення дублювання функції, виконавчі органи співтовариств були офіційно об’єднані лише під час Брюсельського договору (1965), який вступив у силу у 1967 році.

Договір про злиття не тільки створив єдину Комісію та Раду Європейських Спільнот, але і запровадив єдиний бюджет. Більше того, у 1970 році була створена система власних ресурсів Спільноти, яка замінювала фінансові внески держав-членів.

Комісія та Рада Європейського економічного співтовариства замінювала органи, які виконували відповідні функції у Євроатомі та Спільноті з вугілля та сталі. Було погоджено, що у спільній Комісії буде дев’ять членів: по два від кожної з більших держав, Франція, Німеччина та Італія, і по одному з кожної з менших держав: Бельгія, Нідерланди та Люксембург.

Фото: Європейська Економічна Спільнота
Джерело: IEG-MAPS, Institute of European History, Mainz / © A. Kunz, 2004.

Метою Європейської Економічної Спільноти було створення спільного ринку, заснованого на чотирьох свободах пересування (товарів, людей, капіталу та послуг). Метою Євроатому було забезпечення координації постачання спеціальних матеріалів, обмін дослідницькими програмами, ініційованих або підготовлених державами-членами щодо мирного використання ядерної енергії тощо.

У 1966 році виникає політична криза коли Рада мала перейти від правила одноголосного голосування і до голосування кваліфікованою більшістю голосів щодо певних питань. Франція виступила проти низки пропозицій Комісії, які включали заходи щодо фінансування спільної сільськогосподарської політики, і припинила відвідувати основні засідання Співтовариства. Так ситуація отримала назву  політика “порожнього крісла”.

Фото: «Політика порожнього крісла»
Джерело: European Union

 

Врешті-решт було досягнуто домовленості під назвою Люксембургський компроміс. Коли політика зачіпає життєво важливі інтереси однієї або декількох країн-учасниці, члени Ради намагатимуться досягти рішень, які можуть бути прийняті всіма, дотримуючись взаємних інтересів.

Важливу роль також відігравали Саміти глав країни чи урядів країн-учасниць. Не зважаючи на той факт, що вони відбувалися поза інституційним контекстом Співтовариства, проте дуже часто знаходили рішення для проблем, з якими Рада міністрів не могла впоратися.

 

 

1970 – 1979

Протягом наступного десятиліття відбувається розширення Європейського Союзу, а також вдосконалення його інституційної системи. Данія, Ірландія та Великобританія приєднаються до Європейського Союзу 1 січня 1973 року, збільшивши кількість держав-членів до дев’яти.

Люксембурзький договір (від 22 квітня 1970 р.) надав парламенту певні бюджетні повноваження, а Брюссельський договір (від 22 липня 1975 р.) надав Парламенту право відхиляти бюджет та надавати Комісії звільнення від виконання бюджету. Цим самим Договором було створено Суд аудиторів. Суд став відповідальним за ретельний контроль за рахунками та фінансовим управлінням Спільноти.

Законом від 20 вересня 1976 р. прийнятим Радою Європейських Спільнот було запроваджено вибори до Парламенту шляхом прямого загального виборчого права (прийняла Акт про загальні прямі вибори до Європейського Парламенту у дев‘яти державах-членах Спільноти). Закон був переглянутий у 2002 році та запроваджено загальний принцип пропорційного представництва та інші рамкові положення національного законодавства щодо європейських виборів. Перші вибори до Парламенту відбулись у 1979 році, загальна явка виборців склала 63%. Це було одне з наймасштабніших волевиявлень європейських громадян. Інші вибори та референдуми після того не мали такої широкої участі громадян.

Протягом 1980-1986 років відбулось друге та третє розширення ЄЄС. До складу співтовариства увійшли Греція (1981р.), Португалія (1986) та Іспанія (1986 р.). У 1987 році Туреччина офіційно подала заявку на вступ до ЄС, але і до сьогодні (2020) ще не стала його членом.

Після першого розширення ЄС стало  зрозуміло, що бюджетна реформа та реформа внутрішнього ринку вимагали невідкладних дій. Таким чином Європейська рада у 1979 році дійшла згоди щодо комплексу додаткових заходів у фінансовій сфері. Угодами, які були підписані під час зустрічі у Фонтенбло у 1984 р., було прийнято рішення, що «будь-яка країна-учасниця, яка має надмірне навантаження на бюджет у порівнянні з її відносною заможністю, може отримати вигоду від виправлення у відповідний час». Механізми виправлень та численні винятки можна знайти як щодо видаткової, так і щодо дохідної частини бюджету.

Також під час засідання у Фонтенбло, Європейська рада вирішила створити спеціальний комітет з персональних представників глав держав або урядів, який би зміг розробити рекомендації щодо покращення функціонування системи Європейської Спільноти та політичного співробітництва. У 1985 році Європейська Рада у Мілані більшістю голосів постановила скликати міжурядову конференцію для обговорення наявних повноважень інститутів, можливого розширення сфер діяльності Спільноти та створення функціонального внутрішнього ринку. У результаті у 1986 р. держави-члени підписали Єдиний європейський акт (ЄЄА), який був ратифікований національними парламентами у 1987 році.

Єдиний європейський акт (ЄЄА) розширював повноваження Союзу, створюючи великий внутрішній ринок. Також була змінена процедура голосування Ради Міністрів, що сприяло підвищенню її ефективності. Так, «голосування кваліфікованою більшістю замінило одностайність у чотирьох існуючих сферах відповідальності Спільноти (внесення змін до загального митного тарифу, свобода надання послуг, вільний рух капіталу та спільна політика щодо морського та повітряного транспорту).

Голосування кваліфікованою більшістю було також запроваджено за декількома новими сферами відповідальності, такими як внутрішній ринок, соціальна політика, економічна та соціальна згуртованість, науково-дослідні та технологічні розробки та екологічна політика. Також голосування кваліфікованою більшістю було предметом внесення змін до внутрішніх правил процедури Ради, щоб відповідати попередній декларації Президента про те, що в майбутньому Рада може бути закликана голосувати не лише з ініціативи свого Президента, а й на прохання Комісії чи держави-члена, якщо члени Ради простою більшістю проголосують за».

У результаті ухвалення ЄЄА також були збільшені повноваження Європейського парламенту. Європейський парламент повинен був надавати згоду на заключення Спільнотою договорів, угоди про асоціацію або подальше розширення. Також була запроваджений механізм його співпраці з Радою.

 

 

2.3. Європейське співтовариство та подальший розвиток інституцій ЄС

У 1993 році Спільнота трансформується у Європейське співтовариство (ЄС) та поєднує різні аспекти співпраці: від економічної до культурної та екологічної. Першого листопада 1993 року вступив у силу Маастрихтський договір. Договір створив Європейський союз та систему трьох стовпів. Повноваження багатьох інституцій були змінені та розширені, також була створена єдина інституційна структура ЄС, яка складалась з: Ради, Європейського Парламенту, Європейської комісії, Суду та Суду аудиторів.

Перший “стовп” складався з Європейських Співтовариств (Європейське економічне співтовариство, Європейське співтовариство з вугілля та сталі та Європейське співтовариство з атомної енергії) та обумовлював основні повноваження, в межах яких, здійснювалася діяльність інституціями Співтовариства. Другий “стовп” був зовнішньою політикою та політикою безпеки. Третій «стовп» – це співпраця у галузі правосуддя та внутрішніх справ. Договором передбачалось міждержавне співробітництво, використовуючи спільні інститути, з певними наднаціональними особливостями, такими як залучення до Комісії та консультації з парламентом.

Суттєво були розширені повноваження Європейського парламенту. Була запроваджена процедура спільного прийняття рішень. Парламент та Рада вже не могли ухвалити законодавче рішення без згоди іншої сторони. Якщо одна інституція після двох читань не погоджувалась з рішенням, тоді створювався комітет примирення. До складу комітету належала однакова кількість представників Ради та Парламенту, які повинні були змінити ситуацію. Після цього знову відбувалась процедура голосування у аді та Парламенті. Якщо учасники не могли прийти до спільного рішення, тоді Рада мала можливість ще раз запропонувати початкову версію тексту, і Парламент міг би просто прийняти його в повному обсязі або відхилити його. Також у рамках договору Парламент отримав право попросити Комісію щодо надати певну законодавчу пропозиції для розгляду, що свідчило про створення засад для повної законодавчої діяльності.

У 1995 році до складу ЄС додають три нові країни: Австрія, Фінляндія та Швеція. Також у 1995 році починає діяти Шенгенська угода у Бельгії, Франції, Німеччині, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії та Іспанії. Угода дозволяла подорожувати між країнами без проходження паспортного контролю.

 

 

2.4. Амстердамський договір, Ніццький договір та Лісабонський договори та їх вплив на функціонування інституцій ЄС

 

Амстердамський договір

У 1997 році був підписаний Амстердамський договір, який ґрунтувався на здобутках Маастрихтського договору. Договір почав діяти у 1999 році. Згідно Амстердамського договору передбачалось розширення повноважень парламенту.

Парламент набув повноважень затверджувати кандидатуру Президента Комісії. Спростилась процедура співпраці. Вона стала однією з найбільш уживаних законодавчих процедур та почала застосовуватись до нових положень, закріплених у Договорі щодо зайнятості, рівності можливостей та рівного ставлення, охорони здоров’я, прозорості, захисту фінансових інтересів Співтовариства, митного співробітництва, статистики та захисту даних, а також до багатьох інших положень. Договір передбачав обмеження кількість делегатів у Європарламенті 700 особами. Обмеження кількості попереджувало створення занадто розгалуженої та складної структури управління такою кількістю осіб за умови можливих майбутніх розширень ЄС. Парламент отримав повноваження встановлювати стандартну процедуру (сукупність принципів, загальних для всіх держав-членів) щодо обрання депутатів шляхом прямого загального виборчого права. Проте ще не було положень, які дозволяли б вживати заходів щодо розвитку політичних партій на європейському рівні.

Діяльність Комісії також була змінена. Окрім затвердження кандидатури її Президента Парламентом, її члени повинні були призначатися за погодженням урядів держав-членів та призначених президентом Комісії. Комісія також повинна була працювати під політичним керівництвом свого Президента та була відповідальна за дотримання фундаментальних прав людини всіма інституціями ЄС.

Зміни торкнулись також діяльності Ради. Голосування кваліфікованою більшістю було розширено як на нові положення Договору, так і на деякі існуючі положення. Згідно Договору голосування кваліфікованою більшістю застосовувалось щодо правил зайнятості та заходів заохочення, соціального відчуження, рівності можливостей та поводження з чоловіками та жінками, охорони здоров’я, прозорості, боротьби з шахрайством, статистики, створення незалежного дорадчого органу з питань захисту даних, найбільш віддалених регіонів та митного співробітництва. Проте, деякі важливі сфери вимагали одностайного голосування всіх членів Ради, а саме: вільний рух людей, право на проживання, соціальне забезпечення працівників-мігрантів, внесення змін до правових принципів, що регулюють здійснення професій у державах-членах, культура, промисловість, деякі аспекти екологічної політики, соціальна політика та політика щодо економічного та валютного союзу та допоміжні повноваження.

Суд правосуддя отримав юрисдикцію за певних умов у рамках третього стовпа, а саме у сфері поліцейської та судової співпраці у кримінальних справах та у сфері посилення співпраці. Суд аудиторів отримав збільшення наглядових повноважень, а саме отримав право перевіряти фінанси всього ЄС.

 

ВІДЕО: Амстердамський договір (1997)

 

Ніццький договір

Договір був підписаний 26 лютого 2001 року і набув чинності 1 лютого 2003 року та мав на меті зробити інститути ЄС більш ефективними, легітимними та підготувати ЄС до наступного великого розширення.

Ніццький договір збільшив максимальну кількість депутатів Європарламенту до 732. Положення та загальні умови, що регулюють виконання обов’язків членів Європейського парламенту, мають бути затверджені кваліфікованою більшістю голосів у Раді. Положення, що регулюють політичні партії на європейському рівні, можуть прийматися відповідно до процедури прийняття рішень.

Парламенту більше не потрібно проявляти особливий інтерес для того, щоб порушити провадження, щоб акти, видані установами, були визнані недійсними. Він також уповноважений вимагати попереднього рішення щодо сумісності міжнародної угоди з Договором. Більше того, відбулись певні зміни у процедурах прийняття рішень. Процедура спільного прийняття рішень застосовується до більшої кількості питань, згода парламенту необхідна для встановлення посиленої співпраці у сфері, що підпадає під спільне прийняття рішення. Коли Рада пропонує визначити, що існує явний ризик серйозного порушення фундаментальних прав, Парламент зобов’язаний висловити свою думку.

Договір передбачав новий розподіл голосів у Раді з урахуванням наслідків п’ятого розширення. Відповідно, з 1 січня 2005 року кваліфікована більшість встановлювалась, якщо рішення мало б підтримку хоча б певної кількість голосів і якщо рішення було підтримано більшістю держав-членів. Більш того, будь-який член Ради мав можливість подати запит з метою перевірки та визначення чи становить кваліфікована більшість щонайменше 62% усього населення Союзу. Якщо ця умова не виконувалась, рішення не приймалося. Однак відповідно до Договору про приєднання, підписаного в Афінах, положення про голосування кваліфікованою більшістю застосовувалося лише з 1 листопада 2004 року.

Також було збільшено кількість голосів, присвоєних державам-членам. Суттєве зростання голосів відбулось для держав-членів з найбільшим населенням. Поріг кваліфікованої більшості, який мав бути скоригований у разі приєднання нових держав-членів, було змінено, і різні пороги застосовувались до 2013 року, коли до ЄС приєдналася Хорватія.

Слід зазначити, що Договір також передбачав поступові зміни складу Комісії. З 2005 року Комісія складається з одного громадянина на кожну країну-учасницю. Після приєднання 27-ї держави кількість уповноважених буде меншою, ніж кількість держав-членів. Комісари будуть обиратись відповідно до системи ротації, заснованої на принципі рівності. Однак не було укладено згоди щодо кількості уповноважених та порядку ротації, що ґрунтується на рівності. Проте Договір передбачав, що Рада повинна вирішити будь-які нерозв’язані питання після приєднання 27-ї держави-члена.

Також була змінена Судова система Союзу. Судові колегії можуть бути створені для слухання та визначення на першій інстанції певних класів дій або проваджень. Статут Суду може бути змінений Радою на прохання Суду чи Комісії, а Регламенти Суду та Суду першої інстанції в майбутньому будуть ухвалюватися кваліфікованою більшістю. Договір також вносить зміни до розподілу повноважень між Судом та Судом першої інстанції.

Відповідно до умов Договору, Суд аудиторів складається з одного громадянина від кожної держави-члена. Він також може створити внутрішні палати, які відповідатимуть за прийняття певних категорій звітів чи висновків.

Загальна кількість членів Комітету регіонів не може перевищувати 350. Крім того, члени повинні мати виборчий мандат регіональних чи місцевих органів влади або бути політично підзвітними виборним зборам.

Форум, відомий як Європейська конвенція, був скликаний на основі висновків засідання Європейської ради, яка проходила у Лейкені  (Брюсель) 14 – 15 грудня 2001 року. Під час Форуму під головуванням Валері Жискар д’Естена та за участю представників від 28 країн (15 країн-учасниць, 12 країн-кандидатів та однієї країни, яка подала заявку на вступ до Союзу) та представників Комісії та Європейського парламенту,  Європейській раді були представлені пропозиції щодо необхідних реформ і з підготовкою роботи майбутніх міжурядових конференцій. Рішення Конвенції виявилося дуже ефективним для розробки проекту Хартії основних прав Європейського Союзу, підписаної в Ніцці 7 грудня 2000 року.

Формат Конвенції передбачав заміну зміну формату зустріч державних чиновників: зустрічі за закритими дверима були замінені на публічні засідання із залученням до процесу всіх сторін, які мають політичний інтерес. У такий спосіб Європейською конвенцією було розроблено проект Договору про запровадження Конституції для Європи (інша назва «Конституційний договір» або «Європейська конституція»), який був підписаний у Римі 29 жовтня 2004 року.

Попри те, що був започаткований процес ратифікації Конституції, після результатів голосування населення у Франції (55% проти) та Нідерландах (61% проти) процес ратифікації зупинився, а згодом від ідеї запровадження Європейської Конституції відмовились.

 

Лісабонський договір (2009 – теперішній час)

Виходом з політичної «Конституційної» кризи стала розробка та підписання нового договору – Лісабонський договір (2007), який був ратифікований всіма країнами-членами ЄС та почав діяти з 1 грудня 2009 року. Він суттєво змінив інституційну структуру ЄС.

Схема: До-Лісабонська структура стовпів та Пост-Лісабонська структура

Договір збільшив повноваження Європарламенту за допомогою запровадження «звичайної законодавчої процедури», яка замінила колишню процедуру прийняття рішень. Нова процедура зараз застосовується до більш ніж 40 нових напрямків політики, збільшивши загальну кількість до 73. Процедура отримання згоди продовжує існувати як «згода», а процедура консультацій залишається незмінною. Нова бюджетна процедура створює повний паритет між Парламентом та Радою для затвердження річного бюджету. Довгострокова фінансова політика повинна бути узгоджена та затверджена парламентом.

Зараз Європарламент обирає президента Комісії більшістю своїх членів за пропозицією Європейської Ради, яка зобов’язана обрати кандидата кваліфікованою більшістю голосів з урахуванням результатів європейських виборів. Максимальна кількість депутатів Європарламенту була встановлена ​​на рівні 751, а представництво громадян було прогресивно пропорційним. Максимальна кількість місць для країни-учасниці 96 (Німеччина), а мінімальна кількість збільшується до 6 (Мальта, Кіпр, Естонія, Люксембург). У лютому 2018 року Парламент проголосував за зменшення кількості місць з 751 до 705 після виходу Великобританії з ЄС і -розподілення частини місць, які мають бути звільнені серед тих держав-членів, які дещо недостатньо представлені. Великобританія вийшла з ЄС 1 лютого 2020 року. На сьогодні (березень 2020 р.) застосовується новий склад із 705 членів Європарламенту. З 73 місць, звільнених після відкликання членства Великобританії, 27 місць були перерозподілені, щоб краще відобразити принцип дегресивної пропорційності наступним чином: у Франції (+5), Іспанії (+5), Італії (+3), Нідерландах (+3), Ірландія (+2), Швеція (+1), Австрія (+1), Данія (+1), Фінляндія (+1), Словаччина (+1), Хорватія (+1), Естонія (+ 1), Польщі (+1) та Румунії (+1).

ВІДЕО: Парламент ЄС та Лісабонський договір

 

Лісабонський договір офіційно визнає Європейську Раду інституцією ЄС. Європейська рада не має законодавчих функцій, а довгострокове головування замінює попередню систему шестимісячної ротації. Наразі Президент обирається кваліфікованою більшістю голосів Європейської Ради на 30 місяців. Президент може бути повторно призначений один раз і бути відсторонений за тією ж процедурою голосування. Президент координує роботу Європейської ради, що повинно допомогти зробити її роботу більш послідовною та узгодженою. Президент також очолює неофіційні саміти 19 держав-членів, які використовують євро як свою валюту. Крім того, президент забезпечує зовнішнє представництво в Союзі з питань зовнішньої політики та безпеки, коли таке представництво потрібно на рівні глав держав або урядів, у той самий час не дублюючі обов’язки Верховного представника Союзу з питань зовнішніх справ та політики безпеки.

Віце-президент Комісії / Верховний представник Союзу із закордонних справ та політики безпеки призначається кваліфікованою більшістю голосів Європейської Ради за згодою Президента Комісії. Він відповідає за спільну зовнішню політику та політику безпеки ЄС, а також має право висувати пропозиції. Окрім того, що він є головою Ради з закордонних справ, він також виконує роль віце-президента Комісії, допомагає Європейській службі зовнішніх справ, до складу якої входять співробітники Ради, Комісії та національних дипломатичних служб.

Лісабонський договір підтримує принцип голосування подвійної більшості (громадяни та держави-члени). Кваліфікована більшість досягається тоді, коли 55% членів Ради (на практиці 15 держав з 27), що включають щонайменше 65% населення, підтримують пропозицію. Якщо Рада не діє за пропозицією Комісії чи Віце-президента Комісії / Верховного представника Союзу із закордонних справ та політики безпеки, тоді необхідна більшість держав-членів збільшується до 72%. Щоб заблокувати законодавство, принаймні чотири держави-члени повинні проголосувати проти пропозиції.

Рада засідає публічно, коли обговорює і голосує за проект законодавчих актів. З цією метою кожне засідання Ради поділяється на дві частини, що стосуються відповідно законодавчих актів та незаконодавчої діяльності. Голова Ради обирається на півроку, але є 18-місячне групове головування трьох держав-членів, щоб забезпечити кращу безперервність роботи. Як виняток, Радою з закордонних справ постійно головує Віце-президент Комісії / Верховний представник Союзу із закордонних справ та політики безпеки.

 

Президент Комісії згідно Лісабонського договору повинен обиратися з урахуванням результатів європейських виборів. Таким чином політична легітимність офісу збільшується. Президент несе відповідальність за внутрішню організацію Комісії (призначення уповноважених, розподіл портфелів, відставки за певних обставин).

Відповідно до Лісабонського договору Суд Європейського Союзу складається з двох суддів: Європейського суду та Суду загальної юрисдикції. Юрисдикція Суду поширюється на всю діяльність Союзу, за винятком спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

Відео: Амстердамська угода – пояснення

 

Питання для самоперевірки

  1. Чому була створена Спільнота з вугілля та сталі?
  2. Якою була роль Ради Міністрів у Спільноті з вугілля та сталі?
  3. Поясність поняття чотирьох свобод пересування в Європейській Економічній Спільноті?
  4. Поясніть поняття «політика порожнього крісла»? В чому така політика полягала?
  5. На яких трьох стовпах створювалось Європейське співтовариство?
  6. Якими були наслідки підписання Амстердамського договору для європейських інституцій?
  7. Перерахуйте основні досягнення Лісабонського договору.

Рекомендована література:

  1. Консолідовані версії Договору про Європейський Союз та Договору про функціонування Європейського Союзу з протоколами та деклараціями. Європейський Союз. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/994_b06
  2. The Treaty of Lisbon. Fact Sheets on the European Union. European Parlieament. https://www.europarl.europa.eu/factsheets/en/sheet/5/the-treaty-of-lisbon
  3. Origin and development of the European Union. University of Luxembourg. https://www.cvce.eu/en/education/unit-content/-/unit/d5906df5-4f83-4603-85f7-0cabc24b9fe1/2f31100f-c3d2-42ee-ad52-3f3f07822fd7
  4. Europe without frontiers. European Union. https://europa.eu/european-union/about-eu/history/1990-1999_en
  5. EU treaties. European Union. https://europa.eu/european-union/law/treaties_en